Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

що пас кобилки, а вони йому повтікали десь. Не знає де. Тоди ті лиси, як пішли по ямах і ті кобилки надибали, то зачали їх кусати і повигонили лиси ті кобилки з ямів. І ввечері він пригнав кобилки додому. На другий день рано пігнав він знов ті кобилки пасти. Пас, пас, а потім ліг і заснув, і кобилки пішли повтікали в вовчі ями. Коли він пробудився, став – кобилок нема. Зачав він плакати. Але собі пригадав, що має вовчий волосок. Взяв той волосок, запалив. Чує: аж земля стогне, вовки женуть до него. Пригнали до него і питаються, що йому бракує? Розказав хлопець, що кобилки знов десь поховалися. І вовки пішли по ямах. Повигонили ті кобилки знов до него. Ввечір він їх пригнав, а мати дуже ті дівки стала бити, що вони добре не ховалися від него. На третій день він пігнав знов кобилки пасти. А баба знов йому так зробила, що він заснув. Кобилки поховалися від него в став і в очерет. Коли він пробудився, то дуже зачав плакати, що вже кобилок не знайде. Але пригадав собі, що має вус з рака. Взяв він вус запалив, і дуже багато раків прилізло до него. Питаються його, яка йому пригода? А він їм каже:

– Вже два рази кобилки згубив і знайшов, а тепер вже не знайду.

Полетіли раки на став, знайшли кобилок і зачали їх щипцями щипати, аж пригнали їх назад до хлопця. Вечір пігнав ті кобилки додому. Коли він їх додому пригнав, тоди їх мати дуже била, нащо вони дали йому найтися.

Як відбув хлопець три роки і мав вже дочку забирати, тоди каже мати до него:

– Возьми сто морґів ліса, викорчуй за їдну ніч, і випали, і засій пшеницю, і принеси мені на сніданок з теї пшениці дві булки.

Як то вчув, то зачав він дуже плакати. Прийшла до него старша дівка та й розпитала, чого він плаче? А він їй розказав, що має за їдну ніч викорчувати сто морґів ліса, і погорати, і пшеницю засіяти, і з теї пшениці її матері на снідання дві булки принести. Вона каже:

– Не журися!

Свиснула, і назгонилося багато чортів. Той ліс викорчували, і пшеницю засіяли, і їй на сніданок дві булки принесли. Але баба ще йому каже:

– Вже возьмеш її, але ще мені їдну річ зроби: йди на гору на високу, там є срібний зайчик. Ізлапай мені його і принеси сюда, то я дам тобі свою дочку.

Зачав хлопець плакати, але прийшла старша дівка і спиталася, чого він плаче? А він їй розказав, що має зайчика срібного злапати. А вона як свиснула, і поназгонилося знов багато тих дідьків. Пішли вони і злапали того зайчика, а він заніс його бабі і віддав. А старша дівка каже до него:

– Іди до стайні, там буде два коні стояти; не бери гладкого, бо гладким не втічем, йно бери сухого, то сухим хутше втічем.

Коли він прийшов до стайні, то його скортіло-таки взяти того гладкого коня. Посідали вони на гладкого коня, стали тікати. Як ся мати огляділа, зачала їх з батьком догонити. Взяли їх дігнали і забрали назад. Коли вони знов змовилися тікати, тоди вона сама пішла до стайні і взяла того мізерного коня. Зачали вони тікати. Коли батько і мати вгляділися за ними, зачали їх доганяти. Як були вже близько коло них, то дівка зробила хлопця гусаком, а сама стала водою.

Говорить йому:

– Ти йно на середині крутися, а над край ніґде не пливи, бо вони тебе злапають.

Коли батько і мати прилетіли до води, зачали її випивати, і вони випили ту воду, тільки зосталося під крилами, під тим гусаком, що він на воді сидів. Аж батько і мати від теї води потріскали, і вода вилялася назад. А вона його зробила знов хлопцем, а себе дівчиною, і полетіли обидвоє додому.

Як умерлий визволив царівну

Був їден король і мав три сини: ті старші були замудрі, а той третій не мав такої мудрості. От як вони вже доросли, то казали своєму батькові, королеві, щоби дав їм маєток, а вони поїдуть у світ. Як поїхав найстарший син, об'їхав світ і нічого на тім не спрофітував, і задармо за жебраним хлібом повернувся до батька свого. А потому, як він повернувся з нічим, то другий понадився:

– Я поїду, може, я щось луччого в світі позискаю.

І він об'їхав цілий світ і повернувся назад, і не знайшов нічого. Ще гірше від того старшого. Допіру третій, хоч він був вже не такий, теж понадився.

– Тату, – каже, – об'їхали вони всі краї, поїду і я.

Віддав йому батько його маєток, що приобіцяв дати, і пустився він в дорогу. Взяв він гарний повіз і фурманів, і локаїв і поїхав в світ. їхав він, їхав і заїхав до їдного міста.

Але ті його слуги розбатярувалися, пішли гуляти. Королевич попав в злість і відправив їх всіх, а сам зостався в тій господі. Сказав до господара:

– Підшукай мені слугу.

Зібрався і на світанню пішов на спацер. Пішов собі за місто, іде коло цвинтара, там, де люди ховають. Бачить, що їден чоловік іде з палицею на цвинтар. І як той чоловік зайшов на цвинтар, то прийшов на гріб умерлого і дав йому п'ятнадцять київ на гробі.

І чув королевич, що тамтой у гробі плакав.

На другий ранок знов королевич ішов коло цвинтара і знову бачив, що той чоловік ішов на цвинтар і бив по гробі, той в гробі плакав. І третій раз знов так. Тут вже за третім разом то королевич прийшов до того чоловіка і питає:

– А за що ти, чоловіче, його б'єш?

А той йому каже:

– Він взяв позичив в мене п'ятнадцять рублів, а як вмирав, то мені тих грошей не віддав, то я маю цілий рік щодня йому дати по п'ятнадцять київ.

– Не бий же ти його, я тобі свої гроші даю, – витягнув з кишені гроші, – а вже більше аби-сь не приходив.

Вернувся назад, ліг собі спати. На другий день приходить до него їден чоловік, щоби він прийняв його на службу за фурмана. Питається він:

– Чи ти вмієш, чоловіче, коло коней ходити?

– Так, вмію, що йно королевич скаже.

Пустилися вони їхати в дорогу. Було три дороги. Дві, що вольно їхати, а третя